Моє хоббі

Польові квіти
Засвітило ранішнє сонце у вікно, так лагідно плекало ще сонні очі Олі. Дзвінок годинника – 8-00, треба вставати, хоча неділя, але треба йти по справах. Кіт Мурчик муркотів собі під ніс щось по-котячому таємне. Потягнувшись у ліжку, Оля сіла у позі лотоса, заплющив очі, та притягнувши тим самим до себе «енергію світів». Посидівши так хвилин 10, встала, пішла на кухню включити  електрочайник .
А ще треба полити квіти на балконі. Все ще сонна, вийшла на балкон, а тут ще голуби літають, воркують «птахи миру». Задивившись на птахів не помітила, як зіткнула один горщик з квітами на землю. Ой! Поглянула вниз – лише б трохи заділа б хлопцю голову.
Він глянув на балкон Олі.
-Привіт, пані! Щось ви не обережна, а якщо б я потрапив у лікарню? Дівчино, а як вас звати ? – вже посміхнувшись запитав хлопець.

-Вибачте, я ненавмисно, а звуть мене Оля.
-Вибачаю, Олю. Якщо потрапив би до лікарні, все одно була б мені знижка, я там працюю. Мене звуть Роман. Олю запрошую вас у вечорі на каву. Я прийду сюди, під ваш балкон у шостій. Ви згодна?
-Романе, я подумаю, чекайте!
Він посміхнувся ще раз. А Оля пішла робити собі сніданок з думками варто їй йти з Романом на каву. Може і піду, нічого такого не станеться,- подумала Оля. Може це раптове знайомство принесе якісь нові кольори у життя, від вічного буркотіння подруг з приводу заміжжя вже нудить. Про претендентів на руку та серце Олі ніколи було думати, відмінне навчання у школі, а потім художня академія забирали увесь час. Може це доля? – подумала Оля. Може, може, хто знає ? А тут  Мурчик плутався під ногами, виманюючи щось і собі смачненьке. – На тобі, вже свій «Віскас» - посміхалась Оля, шурша пакетом.
Вулиця стріла Олю, як завжди, своїм невгамовним шумом,  травневою ще прохолодою, яка огортає усі міліметри твого тіла з ніжною обережністю, як тендітну квітку. Вулиця – то є великий живий організм зі своїми правилами, та кожна людина у ньому – то окрема клітина, яка народжується, росте та згодом вмирає, але цей організм ніколи не зупиниться у стрімкому потоці життя. Оля не помітила як промайнув увесь день – побігавши по магазинах, встигнула побачити тітку – літню жінку, допомогти їй вдома.
Старенька, одягнув окуляри, створювала собі вигляд наче міс Марпл, докоряла Олі теж самими питаннями, що й подруги.
-Олю, моя люба, де ж ховаються твої женихи ?
-Тітонька Марія, знайду я собі ще жениха, в дівках не залишуся. До речі, мене сьогодні запросили на каву.

-І хто це ?
Оля розповіла тітці свою ранкову пригоду.
-Ой, Олю, Олю! Ще трохи і ти вбила би мого потенційного зятя!
-Так би і вбила! Горщик маленький був, нічого, він в лікарні працює, вилікувався б! – сміялася Оля.
-Так, були б живі твої батьки, ось би вони тебе сказали своє вагоме слово! Хай буде спокій їх душам.
У п’ятій Оля була вдома. Треба знову годувати Мурчика – свого м’якенького пухнастика, привереду, якого світ не бачив. Колись, маленьким кошеням, Оля підібрала його на вулиці. Тоді він був зовсім малий, тремтів від вітру як самотня стеблина у полі. А зараз виріс у такого великого красивого кота, відігрівся своєю котячою душею біля Олі. Тваринам як і людям потрібне родинне тепло та затишок, вони живі істоти, хіба ще не розмовляють.
У 17-55 виглянула у вікно. Роман стояв під балконом з букетом квітів. Оля усміхнулася – прийшов, стримав своє слово! Ну, а мені як справжній жінці можна трохи затриматися – подумала Оля. Переодягнувшись, зібравши волосся у пучок, вона вийшла на вулицю.
- Привіт! – Рома протягнув букет.
- Привіт! Дякую за квіти, буду вважити, що це замість тих, що я впустила в горщику – посміхнулася Оля.
- Колись, я подарую тобі справжні квіти, польові з ароматом гірського повітря, зі смаком меду – неперевершені природні квіти, які ростуть тільки у нас в Карпатах.
- А ти, що не тут живеш ?
- Ні, я працюю на практиці.
- Я гадаю, що захочу цих польових квітів, ніколи не була у горах, хоча багато чула про гори від батьків. Вони були геологами, загинули в експедиції три роки тому.
- Співчуваю, на жаль таке буває. Але я хочу тебе розвеселити та подарувати гарний настрій! Ти згодна?
- Певно, згодна!
- Тоді пішли пити каву – Роман схопив Олю за руку та у цьому доторку відчувався ніби то легкий струм. Наче якась легкість понесла Олю над землею.
За кавовими розмовами час промайнув швидко та непомітно, здавалося, що з Ромою Оля знайома вже сотню років, так було легко та приємно спілкуватися. Рома розповів, що працює фельдшером, думає далі навчатися, робити свою справу, рятувати людям життя. Батьки його поїхали закордон на заробітки, а він живе один.
Вони почали стрічатися у вільні від роботи та навчання години. Ось воно – напевно, те єдине та неповторне кохання – ніжні слова, пестощі, поцілунки, у голові кружить, хочеться летіти, як птах. Оля була на сьомому небі від щастя. Та вже з посмішкою відносилася до буркотіння подруг. Ці чарівні слова – кохаю тебе – відлунням звучали у вухах. Все було як у казці. Чарівний принц, хіба без коня. Та, раптом Рома зник, не дзвінка, не листа, не записки. Оля дуже розхвилювалася, тітка сказала, що все владнається, якщо це справжня любов. Так пройшло місяця три, вістей не було. Оля звикла з цією самотністю, на тумбочці на неї дивився Роман – вона намалювала його портрет по пам’яті , світлини не було. Знову неділя, дзвінок годинника, «поза лотоса», муркотіння Мурчика. Сидячи за ранковою кавою, почула дзвінок у двері. Листоноша приніс рекомендований лист. Відкрила – лист –

« Я був на війні, кохаю. Польові квіти для моєї коханої Олі.
Чекаю лише на тебе. Виходь за мене. Приїжджай у Львів.   Роман.»

З конверту випали декілька квітів, серце знову затремтіло. Схопивши портрет Романа, Мурчика та сумку, помчалась на вокзал. Потяг рівномірно відраховував кілометри доріг та на Олю чекала зустріч з єдиним коханням.